В перші віки
християни, найперше ті, що вийшли з юдейської традиції, ще не зразу могли відірватися
від юдейства, тому апологети перших віків християнства рішуче виступали проти
релігійного застосування зображального мистецтва в християнстві. І потрібно
було якийсь час, щоб це мистецтво «охристиянізувалося».
У перші віки апологети заперечували будь-яке відношення християнства до
мистецтва і створили атмосферу ненависті до
античного мистецтва.
Більшість ранніх християнських апологетів у полеміці проти
мистецтва виходили з поняття Бога як несотворену та безначальну особу, яку не
можна жодним чином зобразити. Інша група
апологетів твердила про те, що нове мистецтво повинно натякати на образ Божий
різними ознаками, а не імітувати його матеріальними ознаками і запропонували
використати знакову систему зображень насамперед з
інформаційно-дидактичною і керигматичною метою.
Іконоборство
«Коротка
історія патріярха Никифора» та «Хронологія
Теофана Ісповідника» майже не згадують причин конфлікту. Починаючи з VІІ
ст. відбувається полеміка з юдеями,
а згодом і з мусульманами щодо практики іконопочитання. У VІІ ст. деякі
вірменські отці почали говорити про знищення зображень. В період розвитку культу ікон не все відповідало богослов’ю іконопочитателів,
яке було сформульовано пізніше.
Причини:
1.
Іконоборство – внутрішня
богословська церковна суперечка. Для візантійців творча фантазія не мала
великого значення. Богословський спір – ось чим вони жили.
2.
У християнському
середовищі – зловживання іконами: прикраса храмів та замовлення дорогих
ікон достатнє для спасіння; ікони – хресні батьки, свідки при монашому
постригові; домішання фарб до Причастя, почитання самого предмету.
3.
Поза Церквою існували
юдаїзм, іслам та християнські секти, які відкидали зображення. Імператори-іконоборці
походили з прикордонної арабо-візантійської території.
Етапи іконоборства:
Історія епохи іконобортва поділяється на три
періоди:
1.
Перший
іконоборчий період – 725-780 рр.
2.
Період
тимчасової перемоги іконопочитателів в 787 р.
3.
Другий
іконоборчий період – 813-843 рр., завершився відновленням іконопочитання.
Перший іконоборчий період (726, 730 - 787)
VIII ст. – це століття
апокаліптичних очікувань, які отримують апокаліптичну точку з початком
арабських завоювань. Лев ІІІ Ісаврій трактує землетрус 726 р., напад мусульман,
як знак Божого гніву проти культу ікон і запроваджує іконоборство у якості державного
віросповідання
726 - імператор видав
указ про зняття чудотворної ікони Спаса над Мідними воротами в імператорський
палац в Константинополі та замінив її зображенням хреста із написом. Початок нищення ікон; перші жертви –
захисники Спаса Нерукотворного.
730 - іконоборчий рух посилюється. Імператор скликає збір вищих
світських і церковних чиновників, щоб затвердити едикт проти почитання ікон. Партіярх
Герман відмовився його підписати, його було усунуто, а на його місце поставлено
іконоборця Анастасія. Указ про іконоборство підписано імператором та
патріярхом. Ікони почали масово знищуватися. Монашество, яке завжди противилося
нововведенням, виступило проти іконоборчої політики.
В межах імперії з
богословською критикою іконоборства виступили: патріярх Герман, монах Георгій
Кіпрський (дві промови до народу на захист іконопочитання) та анонімний
автор трактату Настанови старця.
730 – Йоан Дамаскин виступає на захист ікон. Його твір «Три слова на захист ікон» згодом ляже в
основу догмату про іконопочитання. Це було головне джерело по богослов’ю
іконопочитателів 8 ст.
731 - папа Григорій ІІІ засуджує
іконоборство, скликає собор у Римі, який заборонив причащати та наказав
відлучати від Церкви іконоборців.
745 – 775 – апогей іконоборства за
час правління імператора Константина Копроніма. Масова еміграція іконописців
в Італію, Кіпр, Сирію, Палестину та Крим. Константин Копронім сам перевів
дебати про священні зображення на христологічну полеміку. Представити
іконопочитання в якості христологічної
єресі було завданням імператора:
-
Поєднання
двох природ у Христі – в результаті воплочення у Христі виникла нероздільна
реальність двох природ.
-
Поняття
про образ – якщо ікона не є точною копією оригіналу, тоді це не ікона. Ікона
повинна передавати риси обличчя зображуваної особи. „Ікона – це образ лика
(просопон)”.
-
Ікона
Христа – „як це можливо зображати Христа таким, яким він є, тобто його лик, з
двох природ внаслідок незлитого поєднання?”.
На думку Константина, лик
Христа або іпостась не може бути відділений від двох природ. Божественна
природа не може бути зображена, оскільки її не можна описати, звідси випливає
висновок щодо неможливості описати просопон Христа.
754 - Іконоборчий
собор в Іерея. Однак, ні трактат собору, ні діяння собору до нас не дійшли.
Було проголошено анатему на іконопочитателів: Германа Константинопільського,
Георгія Кіпрського та Йоана Дамаскина, відмінено називати Марію Божою матір’ю,
вживання слова «святий», часте святе Причастя, безшлюбність клиру. На соборі
було затверджено головну доктрину іконоборства. На відміну від Лева ІІІ,
Константин претендує на роль імператора-богослова.
Рішення VII Вселенського Собору:
- Представив церковне
мистецтво як таке, яке через видиме веде до невидимого, через матеріальне до
трансцедентного: «І таким чином через них (ікони) ті, що на
них споглядають, підносяться до віри і
пригадування про спасіння через Воплочення Господа нашого Ісуса Христа.»
-
Привів аргументи
зі Святого Письма на користь іконопочитання: Вих.25,1, 17-22; Числа 7,89; Єз.41, 16-20; Євр.9, 1-5.
-
Привів свідчення
св. Отців на захист ікон (Й. Дамаскин, Г. Ніський, В. Великий, Н. Синайський та
ін.) і 82 правило П’ято-Шостого Собору.
-
Відновив почитання
ікон та мощей. Постановив шанувати ікони так само, як святий хрест.
-
Визнав
іконоборство єрессю.
-
Оголосив собор 754
р. недійсним.
-
Проголосив, що
священне мистецтво відповідає християнській догматиці і освячене самим Богом.
-
Проголосив Догмат
про іконопочитання: Ікони (і взагалі всі
церковні символи) почитаються не самі про собі, але настільки, наскільки в них
Своїми енергіями перебуває Бог. Тому їм віддається не абсолютне поклоніння, яке
належить одному-єдиному Богові, а відносне поклоніння, яке належиться тому, де
присутній є Бог.
-
Святість ікони полягає не в у святості матеріалу,
з якого вона зроблена, але випливає з того, що вона є вмістилищем божественної
енергії. Однак необхідно було доказати, що ікона дійсно є священним
предметом.
-
Людськість Христа
є іконою його божества («Хто бачив мене,
той бачив і Отця» (Ів. 14.9). Іконопочитання базується на факті
Боговоплочення. Головним пунктом суперечки між іконопочитателями та
іконоборцями стало відношення до матеріального тіла Христа. Іконопочитателі
вважали, що матеріальне тіло не лише після воскресіння, але від самого зачаття
вважалося обожествленим. Висновок: зображаючи плоть, ми зображаємо Логос, який
цю плоть прийняв. На думку І. Дамаскина, обожествлення плоті Христа поширюється
на плоть обожествлених людей, тому ікони святих нічим не відрізняються від
ікони Христа.
-
Сформулював розрізнення між лятрея (служіння, що належить одному Богові) та
проскінезіс (поклоніння). Поклоніння – це вираз почитання. Константин Кіпрський: „Приймаю та цілую
з глибоким почитанням святі ікони, але що стосується поклоніння у значенні
служіння, то я його віддаю виключно Святій Трійці.”
Немає коментарів:
Дописати коментар