Церковне мистецтво

Феномен ікони глибоко закорінений в традиції Церкви. Церква у своїй проповіді Слова, у богослов’ї та літургійних відправах послуговується церковним мистецтвом. Церковне мистецтво включає в себе і музично-театральне, і літературу і образотворче, і декоративно-прикладне мистецтво. У церковній практиці у проповіді вживається риторичне і поетичне слово, яке користується художнім образом, літургійні церковні дійства містять елементи театрального дійства. У церковній літературі є і теологічні трак­тати, житія та проповіді і церковно-літургійна поезія.

Власне образотворче церковне мистецтво – це іконопис (станковий, стінопис, мозаїка, вітраж), пластичне мистецтво (художня різьба в різних матеріалах) та декоративно-прикладне (оздоблення предметів для церковного вжитку). Усі види церковного мистецтва користуються художнім образом.

Із самих початків християни користувалися різними символічними зображеннями. Початково їх виконували для означення певних місць християнського культу чи поховань. З часом знакові символи змінюються на різні алегоричні зображення біблійних подій. З культу імператора, культу святих та культу почитання реліквій народжується культ почитання зображень Христа та святих. Так у Церкві формуються різноманітні релігійні зображення і виникає феномен ікони. Візантійська культура приймає і розвиває це явище як в мистецькому плані, так і богословськи його обґрунтовує. Згодом богослов’я задавало тон тому, що і як повинно малюватися.

Ікона в ширшому значенні слова – це «образ» взагалі, а у вужчому – предмет в християнському культі.